Багряни́ця (багряне листя)

Діброва смутная вже листячко ронила,

Додолу у журбі клонилася чолом;

Зима, скрадаючись, повіяла крилом

І снігом – біллю білою її покрила.

Дібровонька тоді, шумлячи, зголосила:

– О зимо! Не лякай безрадісним кінцем!

Не покривай мене холодним тим вінцем,

Нехай моя пишає ще краса і сила!

Най гордим поглядом іще я подивлюсь,

Нехай в промінні багряни́ця ще палає,

Нехай востаннє світлом сонячним уп’юсь,

Олена Пчілка «Зимовий пейзаж»

Видноко́ло (обрій, горизонт)

Гроза ущухла. Мокре листя хлипа.

Сунична грядка мліє у теплі.

Парує стежка, пахне медом липа,

І бджоли тьмяно світяться в гіллі.

Звелась веселка над пшеничним полем,

Явивши в барвах неповторний світ,

І мирний грім за синім видноко́лом.

Муркоче тихо, наче сонний кіт.

Вадим Скомаровський «Після грози»

Витина́нка (вид народного декоративного мистецтва)

Загорнулися в тумани

Запечалені світанки,

Ходить осінь по стежинах,

Губить літа витина́нки.

Розфарбовує осики,

Розлива свою журбу,

Взувши жовті черевики,

Іде прясти під вербу.

Золотими ниточками

Вишива сорочки кленам

І засмаглими руками

Листя струшує зелене.

На долоні розсипає

Срібні роси-намистини,

В довгі коси заплітає

Оксамитові жоржини.

Л. Новикова «Ходить осінь»

За́гра́ва (відблиск яскравого світла)

Вихопивсь дощик поміж за́гра́в:
Чоботи сині, синя сорочка,
Сині мелодії понапинав
З неба широкого аж до листочка;
Синіми стрілами закресав,
Сині листочки дрібно писав –
Людям, озерам, лукам за обрій,
Ох і смішний же! І добрий-добрий!
І запрозорились водні гущі,
І посміхнулися темні пущі,
Навіть дуби із важкої породи
Чухали голови від насолоди.

Андрій Малишко «Дощик»

Золоті́ти (набувати золотистого відтінку)

Сумує жовтень в нашому саду.

Поодцвітали мальви сніжно-білі,

Хмелі перебродили у меду,

І журавлі полинули у вирій.

Вже не сміються ластівки малі.

Не золоті́є мак духмяним цвітом.

А яблуні – заплакані й сумні…

Вони не скоро знов побачать літо.

Все листопади вдаль перенесли…

Бузкова тиша. Сад тривожно-синій

Смородина ще в залишках золи.

А на гілках цвіте холодний іній.

Н. Донець «Осінь

Назавсігди́ (назавжди)

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади…
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розлучаючи назавсігди́!

Євген Плужник «Мовчи»

Недо́світ (ранковий мороз)

Зсушив, зв’ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недо́світ…
Я вгору п’явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.

Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт…

Роберт Бернс «Нещаслива доля», переклав Микола Лукаш

Низа́ти (насаджувати що-небудь одно за другим на нитку)

Сонце спить давно вже

За білою горою,

А вечір зорі ни́же

Ниткою золотою.

Мороз ходить по дворі,

На льоду іскри креше,

На снігу світить зорі,

На вікнах квіти пише.

А місяць сіє світло

По стінах, по помості –

Так тихо, так привітно

Йде вечір до нас в гості.

Марійка Підгірянка «Вечір іде»

Півсо́н (напівсон)

І марили айстри в розкішнім півсні́
Про трави шовкові, про сонячні дні, –
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…

Олександр Олесь «Гроза пройшла… зітхнули трави…»

Про́синь частина синього простору неба, яку видно у тумані

Осінній дощик дрібно плаче,

І листячко жовтогаряче

З дерев поволі опадає,

Лиш клен рудий горить-палає.

Дарує нам барвиста осінь

Буяння фарб і неба про́синь:

Ранкові прохолодні роси,

Верби старої жовті коси,

Багрянець лісу світанковий,

Пташиний щебет загадковий

І павутиння візерунки –

Це щедрі осені дарунки.

Т. Корольова «Барвиста осінь»

Сповито́к (пелюшки)

Свят-Вечір
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
У хустку кутає дитя.
Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
І дерево на хрест росте.
Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку́.
Он гурт з різдвяною звіздою
Уже на ближньому кутку.
Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
А на руках іще дитя.

Ліна Костенко «Святвечір»

Студе́ний дуже холодний

Жіноче серце! Чи ти слід студе́ний,
Чи запашний, чудовий цвіт весни?
Чи світило місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти як тихі сни.
Невинності? Чи ти як той стяг воєнний,
Що до побіди кличе? Чи терни,
Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глибини?

Маруся Вольвачівна «Зрада дівчині»

Безгомі́ння (тиша)

Ще недавно в небі синім

Пролітали журавлі,

А сьогодні в безгомі́нні

Ходить осінь по землі.

І від краю і до краю,

Від двора і до двора

Золотого урожаю

Знов до нас прийшла пора.

О. Бродський «Золота осінь»

Висо́кість (простір на великій віддалі від землі)

Оранжева в нас осінь, кольорова,

Жовтогарячі й теплі кольори.

Палка і дивовижно веселкова,

І небо синє дивиться згори.

А сонце посміхнулось з високо́сті,

Мов золоте враз спалахнуло все.

До нас приходить осінь лише в гості,

І скоро снігом все це занесе.

Надія Красоткіна «Осінь»

Гороби́на дерево з оранжево-червоними ягодами, які ростуть гронами

Вишивають гладдю журавлі

Дощового неба скатертину.

Вітерець безжально до землі

Нахилив пожовклу гороби́ну.

Оселився дощик на гіллі,

Облітає айстра пелюстками,

Вишивають небо журавлі

Чорними і білими нитками.

Б. Сахно «Осіння вишиванка»

Здаля́ (з далекої відстані)

Гроза пройшла… зітхнули трави,

Квітки голівки підняли,

І сонце, тепле і ласкаве,

Спинило погляд на землі.

Здаля́ розвіялись тумани,

Знов ясно, пахощі, тепло…

Спинилась кров, замовкли рани…

Прибите серце ожило.

Літає радість, щастя світе,

Дзвенять пташки в садах рясних,

Сміються знову трави, квіти…

А сльози ще тремтять на них.

Олександр Олесь «Гроза пройшла… зітхнули трави…»

Кайма́ (те, що смугою оточує що-небудь)

Вже побагряніло

Листячко на клені,

Але на вербиці

Ще воно зелене.

На каштані листя

З жовтою каймо́ю.

Йду осіннім парком

Тихою ходою.

Таких фарб немає

Влітку, ні зимою.

Недаремно осінь

Зветься золотою.

Ольга Війтик-Ющук «Осінній парк»

Него́да (погана погода)

Осінню дмухнуло,–

Висохли квіточки,

Хмуро, безпритульно

Глянули садочки.

Жовкне і травиця.

Така її доля,

Хіба зелениться

Хлібець серед поля.

Хмара небо криє,

Сонечко не блисне,

Вітер вовком виє,

Дощ потоком висне.

Швидко погнав води

Струмок бистрохвильний;

Пташка від него́ди

Подалася в вирій.

Павло Грабовський «Осінь»

Ненаро́ком (ненавмисне)

Тихо осінь ходить гаєм.

Ліс довкола аж горить.

Ясен листя осипає,

Дуб нахмурений стоїть.

І берізка над потоком

Стала наче молода.

Вітер, мовби ненаро́ком,

Їй косиці розпліта.

Наталія Приходько «Жовтень»

Падоли́ст (листопад)

Шепіт, шелест, шерех листя…

Ходить осінь золотиста,

Жовтокоса, багряниста,

З тихим шумом падоли́сту.

Шелест, шурхіт по діброві…

Стиха осінь колискові

Шепче нам про неба просинь.

Шепче осінь. Шепче осінь…

Т. Корольова «Шепіт, шелест, шерех листя»

Про́весна (рання весна)

Її не купиш цвітом про́весен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія – це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.
Така собі, не знає старості
І на чолі не ставить дати,
Із чорним попелом і паростю
Стоїть одвічно біля хати.
І не легкими переливами –
Важкою кров’ю серце крушить,
Сяйне крилом своїм малиновим,
А чи обніме, чи задушить.

Андрій Малишко «Поезія»

По́шум (неголосний шум)

Мій індіанине, мій хлопче,

Як ти в журбі, приляж на землю,

Заслухайся в її гудіння,

Мов у далекий подих бубна.

Почуєш дивовижні речі

Під барабан землі своєї;

Почуєш вибухи багаття,

Що прагне до небес дістатись,

Почуєш по́шум рік широких,

Громи високих водоспадів,

Почуєш мукання худоби,

Важких сокир гулкі удари,

Почуєш, як молотять збіжжя,

Почуєш праотецьке свято.

Ґабріела Містраль «Земля», переклав Дмитро Павличко 

Стокра́т (у сто разів)

Усе, що в дівчині ціню,

В моєї Неллі єсть:

I врода, й серце, і душа,

I добра слава, й честь.

Немає в неї пишних шат

I дорогих прикрас,

Та краща всіх вона стокра́т,

У що б не одяглась.

Чарує око пишнота,

Багатства щедрий дар,

Але душевна чистота

Сильніший має чар.

За це я Неллі вподобав

I щиро полюбив,

За це я серце їй віддав

Одній навік-віків.

Роберт Бернс «Моя люба Неллі», переклав Микола Лукаш

Сукма́на (свита)

Ставить осінь на землю свою золоту жирандо́ль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

Перемотує літо на чорні котушки тополь,

Шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі… І навіщо мені ця печаль?

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: «Прощай!»

І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.

Ліна Костенко «Річка Геракліта»

Червоня́стий (з червоним відтінком)

Осінь, осінь… Лист жовтіє.

З неба часом дощик сіє.

Червонясте, золотисте

Опадає з кленів листя.

Діти ті листки збирають,

У книжки їх закладають.

Наче човники, рікою

Їх пускають за водою.

З них плетуть вінки барвисті –

Червоня́сті, золотисті.

І. Блажкевич «Кленові листки»